ПОСТУП ІЗ ПРОДОВЖЕННЯМ
СТОРІНКА 10
№ 25 (469), четвер
10 лютого 2000 року

МАЙСТЕР І МАРГАРИТА
ТРАНСПОЗИЦІЯ У ЛЬВІВ

ФО.-ПА. Михайла БУЛГАКОВА
Продовження

Прокуратор простягнув кудись вдалечінь руки з затисненими кулаками і голосніше, ніж йому дозволяло почуття безпеки, вигукнув: “Ти бачиш, небо, я все зробив, що було в моїх силах!”.

Обличчя первосвященика вкрилось плямами, очі променіли вогнем. Та він, як і Пілат, усміхнувся лише криво і сказав:

– Чи віриш ти, гегемоне, в те, що прорікають уста твої? Ні, не віриш! Не мир і не злагоду несли ці звабливі проповіді для народу Єршалаїмського, і ти, вершнику, це прекрасно розумієш. Ти хотів його випустити, аби він посіяв смуту серед люду, і аби впала наша віра від наруги, і щоб люд наш пішов під римські мечі! Але ж я, первосвященик іудейський, допоки живу, не віддам віру на знущання і захищу свій народ! Чи ти чуєш, прокураторе? – й Каяфа теж грізно підняв руку:

– Начувайся!

Каяфа замовк, і прокуратор впіймав шум, неначе під самі стіни саду Ірода Великого підкочувалась морська хвиля.
Цей шум підіймався здолу, від ніг, в обличчя прокуратора. А за його плечима, де витягнулись два крила палацу, чулись неспокійні трубні сигнали, важкий хрускіт сотень ніг, металевий брязкіт, і прокуратор усвідомив, що римська піхота вже рушила до виходу, як це велів він у своєму наказі, аби оприсутнити волю імператора на цій моторошній для заколотників і розбійників передсмертній дефіляді.

– Ти чуєш, прокураторе? – тихою луною відізвався первосвященик. – Невже ти скажеш мені, що все це, – він підніс обидві руки, і темний капюшон зісковзнув з його голови, – викликав жалюгідний розбійник Вар-равван?

Прокуратор витер рукою спітніле холодне чоло, глянув в пісок, собі під ноги, відтак примружено в небо, побачив, що розпечена сфера вже мало не над його головою, а тінь Каяфи зіщулилась біля його стіп, і промовив тихо та байдуже:

– Йде до полудня. Ми спокусилися бесідою, а тим часом треба продовжувати справу.

Підкреслено ввічливо та вишукано Пілат попросив вибачення у первосвященика і запросив його присісти на банкетці в затінку під магноліями, допоки він не викличе необхідних для останньої короткої наради осіб і не віддасть ще одне розпорядження, безпосередньо пов’язане зі стратою.

Каяфа стримано вклонився, поклавши руку на серце, і зостався в саду, а Пілат, піднявши плащ, покинув сад і зійшов бічними сходами на балкон. Секретареві, котрий чекав на Пілата протягом усього часу, він велів запросити на верхню терасу легата легіону, трибуна когорти, а також двох членів Синедріону та керуючого службами охорони палацу, які, уникаючи спеки, зібрались на нижньому ярусі саду в круглій альтанці з фонтаном. Пілат додав до цього, що він зобов’язаний накоротко відлучитись, але швидко повернеться на верхню терасу. І він вийшов у внутрішні покої палацу.

За час, доки секретар збирав учасників наради, біля одного із бокових виходів східного крила палацу прокуратор мав зустріч з чоловіком, обличчя якого прикривала тінь від глибокого капюшону, а сам він стояв за виступом широкого кам’яного порталу так, що з галереї його годі було б помітити. Зустріч ця була короткою. Миттєвим запитливим поглядом прокуратор поцікавився, чи всі завдання його виконано, на що отримав скупу відповідь кивком голови: “Ні”. Чоловік у капюшоні додав ще кілька речень, з чого стало зрозуміло, що арештант протягом останньої години замкнувся в собі, розмовляти не бажав і перебував у роздумах, а недавній візитер прокуратора, незважаючи на всі зусилля таємної служби, зник без сліду. Сказане було сприйнято Пілатом спокійно; він тихо, майже нерухомими устами промовив ще декілька слів, після чого співбесідник його покинув палац, а прокуратор через колонаду і парадні сходи вийшов у сад.

Там, у присутності всіх, з ким він бажав зустрітись, Пілат урочисто і лаконічно підтвердив, що він ухвалює смертний вирок Ієшуа Га-Ноцрі, і офіційно поставив до відома членів Синедріону про необхідність висловитись остаточно, кого з двох злочинців вони вирішують помилувати і хочуть залишити живим. Отримавши відповідь, що це буде Вар-равван, прокуратор сказав:

– Чудово, – відтак наказав секретареві негайно занести це рішення в протокол, затис в руці широку пряжку на поясі і сухо завершив:

– Пора!

Водночас всі присутні рушили додолу, розтягуючись вздовж мармурових сходів, оточених з обидвох боків стіною трояндових кущів, від запаху яких можна було очманіти, – крок за кроком, нижче і нижче – до фортечних мурів палацу, до головної брами і далі, до розлогого, викладеного гладкими, обтесаними плитами майдану, за краєм якого виднілися конусоподібні постаменти арени – єршалаїмського бойовиська.

Тільки-но група, що зійшла з садової тераси, зібралась на помості, спорудженому при виході з палацу над поверхнею майдану, Пілат, кинувши поглядом через примружені повіки, зрозумів суть справи. Простір від фортечних мурів до помосту, тобто простір, котрий він щойно перетнув, був зовсім порожній. Зате перед собою Пілат площі вже не впізнав: її заполонив і проковтнув натовп. Хвилі напираючої лави людей затопили б і поміст, та й очищений від юрби простір, якби не потрійні ряди себастійських легіонерів зліва від Пілата і найманих бранців із допоміжної ітурійської когорти справа, котрі й утримували цей натиск.

Розпечене повітря дзвеніло, переливаючись над майданом; здавалося, в його епіцентрі набирає сили наступна хвиля вулканічного викиду, яка може знести все навкруги, змести дощенту і назавжди, і тоді не пощадить вона ні римської, ні фарисейської влади, ані самого Єршалаїму.

Пілат опанував себе. Він вийшов на передній край помосту, тримаючись досі однією рукою за металеву пряжку, а іншою прикриваючи очі. Прикривав прокуратор очі не задля того, аби захистити їх від випалюючих променів сонця, аж ніяк не тому! Він не наважувався чомусь побачити групу засуджених до страти, котрих, як він прекрасно усвідомлював, в цей час підводять до помосту.

І тільки-но білий плащ з багряною підкладкою з’явився понад передньою каймою людської магми, незрячому Пілатові у вуха вдарила звукова хвиля: “Га-а-а...”. Вона піднімалась неголосно, відбиваючись від іподрому, відтак прорвалась громоподібно і, утримуючись декілька ударів серця, запала назад у епіцентр. “Побачили мене”, – подумав Пілат. Однак хвиля не дійшла до найнижчої точки і враз, неочікувано почала знову набирати сили і, розгойдуючи майдан, здійнялася вище, ніж перша, і на другій хвилі, неначе через вивержену лаву, крізь грім і гул від двигтіння всієї маси людей, прорізався свист і поокремий жіночий стогін. “Це їх виводять на поміст... – подумав Пілат – а стогін, бо попридушували жінок, коли натовп подався допереду”.

Він вичекав ще може хвилину, знаючи, що немає сили, яка б могла примусити натовп замовкнути, допоки не вихлюпнеться все, що набралось у його надрах і допоки хвиля не спаде сама собою. І хвиля ця, як і попередня, вщухла. Коли цей момент настав, прокуратор викинув вгору праву руку, і рештки гулу здуло з майдану.
Тоді Пілат набрав щонайбільше, скільки вдалось йому, гарячого повітря в груди і закричав, і підірваний його голос миттєво рознісся над міріадами голів, і накрив собою натовп:

– Іменем імператора!..
Тут же, наче луна, йому відбилось у вухах декілька разів залізним скандованим криком:

– Слава цезарю! Слава!.. – це в когортах, викинувши догори списи, моторошно прокричали легіонери.

Пілат підняв голову, і ніс його увіткнувся в сонце. Навколо повік у нього спалахнуло зелене вогняне коло, від нього зайнявся мозок, і понад натовпом злинули хрипкі арамейські слова:

– Чотири злочинці, заарештовані в Єршалаїмі за вбивства, під’юджування до заколотів і зневагу до законів та віри, скарані на ганебну страту – підвішення на стовпах! І цю страту вони відбудуть без зволікання, на Лисій Горі! Імена цих злочинців – Дісмас, Гестас, Вар-равван і Га-Ноцрі. Вони перед вами!
Пілат показав вправо рукою, не обертаючись назад і не бачачи жодних злочинців, хоча й усвідомлюючи, що вони там, на місці, де їм і належить бути.

Натовп відізвався протяжним гулом, чи то з полегшенням, чи то зі здивуванням. Коли й цей гул вщух, Пілат продовжив:

– Але стратять сьогодні лише трьох, бо, згідно з законом і звичаєм, на честь празника Паски, одному із засуджених, на вибір Синедріону і за підтвердженням влади великого Риму, милосердний імператор... повертає... його нікчемне життя!

Пілат розтягував останні слова і водночас дослуховувався до натовпу – як у ньому на зміну гулові надходить велика тиша. Тепер ані подиху, ані шереху не долинало до його вух, і навіть настала мить, коли Пілатові видалося, ніби навколо зникло зовсім все. Знавісніле Місто вмерло, і лише він стоїть самотньо під палаючим промінням, підпираючи обличчям небо. Пілат ще попритримав тишу, а відтак почав виголошувати:

– Ім’я того, кого зараз, при всіх вас відпустять на волю...

Він зробив ще одну паузу, вичікуючи з іменем, перевірив, чи сказав все як слід, оскільки знав, що змертвіле Місто воскресне після того, як щасливця буде названо, і що всі інші слова надалі не будуть почуті.

– От і все? – беззвучно прошепотів до себе Пілат. – Все. Ім’я!

І розкочуючи звук “р” над німим Містом, він прокричав:

– Вар-р-равван!

В цю мить йому здалось, що сонце розвалилось просто над ним і залило вогнем його вуха. В цьому палаючому хаосі вирували вищання, стогін, регіт, лемент і свист.

Пілат повернувся і пішов помостом до сходів, ні на що і ні на кого не глядячи, окрім своїх ніг, аби не оступитися ненароком. Не вперше, і він це знав, у нього за плечима на поміст градом летять монети, фініки, пряжки, що в завиваючій масі люду, придушуючи одне одного, драпаються, відштовхуються, лізуть на плечі, аби побачити на власні очі диво – того, хто побував вже в обіймах смерті і вирвався з цих обіймів! Як легіонери скидають з нього шнури, що завдавали йому пекучих мук у вивихнутих на допиті руках; як він, кривлячись, охає і одночасно усміхається ніякою і безглуздою усмішкою.

Пілат знав також, що в ці хвилини конвоїри вже підводять до бокових сходів трьох із зав’язаними руками, і що перед ними тепер лежатиме їх остання безмежна дорога, кінець якої буде за містом, на заході, на Лисій Горі. Лише опинившись за помостом, по той бік від них, Пілат дозволив собі відкритий погляд і ще одну, останню, нікчемну мить безнадійного сподівання... Але засуджених до страти він вже побачити не міг.

Лементуючий, біснуватий натовп почав стихати, і тепер до нього вже долучались пронизливі викрики міських глашатаїв, голоси котрих повторювали, один – арамейською, інший – грецькою, все те, що проголосив з помосту прокуратор.

Тим часом троє, оточені піхотинцями, а спереду і ззаду – окремим комонним загоном, в супроводі жадібної до видовищ юрби, вийшли на дорогу з Єршалаїма. Попри те, що тіла їх сочилися кров’ю тортур і ран від в’їдливих шнурів, їм доводилось ще й страждати від спраги, задухи і знущань. І не тільки тому, що дорогу та її узбіччя затягнули клуби пилюки і дрібного піску з-під ніг і копит, а ще й від того, що шиї засуджених до страти стискали ярмові дошки, і написи на цих дошках засвідчували, що ці люди заслуговують на зневагу і на очах у всіх будуть піддані жорстокій нарузі.

За конвоєм рухались повози зі свіжообтесаними стовпами і перекладинами, линвами для підвішування, лопатами і сокирами. На цих же повозах їхали і шість катів. Замикали процесію кентуріон Марк і ще чоловік в капюшоні, з яким Пілат мав останню зустріч біля бічного порталу східного крила палацу Ірода Великого.
Біля цього, східного порталу стояв тепер прокуратор, і був він сам в галереї, понад усе бажаючи залишитись наодинці і забути, викинути з пам’яті бачене та почуте. Однак і тут не знайшов прокуратор того, що шукав: йому вчувалось, що десь поблизу ведуть розмову двоє: незвичний його гість – різноокий історик – та приречений філософ. Голоси співбесідників доносились тихо і наче нізвідки.

– Що ж, – промовляв голос візитера-історика, – мені шкода, Спасителю, але допоки панувати будуть злиденні потолоч і натовп, церква фарисеїв і сліпа держава, людина залишиться злою і глупою, і правувати нею буде страх. Так було і так буде. Невже сподіваєшся ти змінити цю людину?

– О ні! – відповідав голос божевільного філософа. – Колись настане так, що людина сама перетворить неуцтво на мудрість, а забобони і злість – на освічену віру, і перестане нею правити страх, бо вона зрозуміє, що краще жити вільно і в любові.

– Ба, чи не хочеш ти сказати, що прийде час, коли мудрі і гідні знайдуть справедливість і возсядуть на троні всемогутніх, а Бог піде пліч-о-пліч з людиною? – спитав голос першого.

– Так, – відповів голос Га-Ноцрі, – в цьому і є моя істина, і дорога моя прямує туди, – і Пілатові уявилось, що цей голос усміхається йому, а сам він марить, і все, що діялось з ним напередодні, було якимось неймовірним сном.

Далі буде