ЛЬВІВСЬКІ ОБСЕРВАЦІЇ
СТОРІНКА 12
№ 25 (469), четвер
10 лютого 2000 року

Юзьо ОБСЕРВАТОР
Листи

“Шановний пане Юзю!
Побачив у газеті “Київські відомості” до болю знайоме прізвище – Олесь Бузина – і подумав: знову якесь псевдоісторичне відкриття. Як виявилося, не помилився. Переповідаючи фрагменти з “Подорожнього щоденника” словацького священика Данієля Крмана, який разом із армією Карла ХII побував в Україні, Бузина робить зловтішний висновок: “Читаючи Крмана, наштовхуєшся на свідчення, що ставлять на образі високоосвіченої козацької України великий і жирний хрест”.
Цитати, які наводить Бузина зі щоденника, вражають. Чого варта бодай така: “У всіх русинських священиків спостерігав я грубу неотесаність і ослячу дурість”. Чорними фарбами описані і українські козаки, і гетьман Мазепа.

По-людськи розумію шукача пригод Крмана, який із чужою армією прийшов у чужу землю шукати щастя. Замість очікуваних перемог непереможного Карла, біля якого хотів і собі погрітися, прикра поразка і ганебна втеча. Де вже тут можна об’єктивно оцінити і народ, і священиків іншої конфесії, до того ще й не знаючи нашої мови! Але не розумію активної українофобської позиції Бузини, який живе на українській землі. Невже йому невідомі численні свідчення іноземних очевидців про високу грамотність населення в Україні?

Навіть в “Історіії СРСР”, перекладеній українською і виданій у 1950 р. в Києві, читаємо: “Джерелом західного впливу в середині ХVII ст. були Україна і Білорусія, звідки до Москви переселилось, шукаючи заробітку, багато представників інтелігентних професій, переважно з духовенства”; “у боярські доми запрошувались учителі, українці і білоруси, для навчання дітей мовам”; “зразок для організації державної школи в Росії дала Україна. У ХVI ст. на Україні в зв’язку з боротьбою проти католицизму при церковних братствах виникло багато училищ на зразок католицьких шкіл сусідньої Польщі. Це були середні навчальні заклади, які мали на меті протиставити католицькій освіті освіту, побудовану на православних началах”. Цей розділ написали М.Рубінштейн і С.Бахрушин, яких важко запідозрити у створенні “високопатріотичних” українських міфів.
Закінчення статті Бузини цікаве: “Дзеркалу нема чого дорікати, коли пика крива”. Але й дзеркала бувають криві, такі, як Бузина.
З повагою Петро Коваль”.

Бузина, вочевидь, заповзявся на все українське з відвагою маленького шкідливого песика, який хоч і не вкусить, то бодай подзявкає. Сперечатися з ним нема сенсу бодай тому, що знання його надто поверхові. Виловивши в тій чи іншій книзі якусь поживу для своїх антиукраїнських випадів, він відразу робить глобальні висновки, які завиграшки можна спростувати. Але річ же не в Бузині, а в позиції самої газети. І міська, а то й обласна влада мала би зреагувати на поширення ворожих нам видань. Колись КДБ влаштувало мені неабияке прочищання мізків лише за те, що знайдено було в рукописах і для друку не призначалося. Чому ж тепер наше рідне СБУ не займеться такими типами?

Вогнем і мечем

Ну, що вам вповісти? Фільм викликав бурю емоцій. Я з інтересом переглянув його на лазерній піратській копії, не бажаючи псувати собі настрій жахливими титрами. Відразу скажу, що моїм ідеалом серед фільмів історичної тематики є “Дике серце”. Тим часом Гофман пішов іншим шляхом і взорувався так само, як і Сенкевич, на “Трьох мушкетерах” із їхніми дешевими ґеґами.

Для серйозного фільму епізод із роздяганням сліпого лірника та його проводиря виглядає прикро. Тим паче, що Заглоба з панночкою, перевдягшись у жебрацьке дрантя, пускають обидві свої офіри зовсім голими. А куди ж подівся той одяг, який вони скинули з себе?

Вражає суцільне п’янство. Але тоді як шляхетська пиятика була явищем загальновідомим, то козацька ніколи не мала аж таких жахливих розмірів, аби навіть у походах напиватися. Чого варта сама лише нарада Хмельницького з п’яними полковниками, котрі вирішують рушати в похід на Ярему.

Чомусь козацьке військо складається здебільшого зі селян, та і селяни вбрані деколи по-дивацькому. Сучасник, описуючи поле битви після Берестечка, сказав, що виглядало воно так, мовби всіяли його пелюстки вишневого цвіту. Це білий полотняний одяг селян так його вразив. У фільмі ж бачимо якусь строкату масу, яка мені більше нагадувала циганський табір. До того ж, варто пам’ятати, що геть усі дорослі чоловіки в Україні в ті часи носили вуса, і не конче так недбало наліплені. З’ява на екрані безвусих повстанців викликає подив.

Пісні чомусь у фільмі співають переважно ті, які виникли значно пізніше від зображених подій.
Горпина робить язиком сексуальні рухи, абсолютно безглузді для тих часів і живцем узяті з американських фільмів. І зовсім уже примітивно виглядає сцена загибелі Кривоноса. Заглоба випиває глек вина, шпурляє його через плече – і треба ж так статися, що влучає просто в голову полковника.

Далеко від історичних реалій відбігає образ Богуна, який на ім’я чомусь Юрко. Епізод, де він вирубує цілу родину, в якій, між іншим, виховався, не витримує критики. Понадто, що Гофман обіцяв не повторювати сенкевичівських бздур, які висміяли навіть самі ж польські критики.

А однак фільм цей не виглядає антиукраїнським, і акція УНА відверто дивує. У Львові причаїлася куди більша небезпека – “Наше радио”, яке потрібно будь-що викурити з наших теренів.

Мулька

Геть усі газети попалися на гачок веселим хлопцям із Луганська, котрі задля приколу заропонували винести на референдум питання про пожиттєве президентство Кучми. Найсмішніше, що газети вдалися до занудних коментарів цього жарту, бідкаючись, як сприйме цю звістку Рада Європи. Тим часом це така сама розігра, як і плани “Лучів чучхе” побудувати метро Київ – Пхеньян.

Експрес
Виявляється, купуючи кльозетовий папір, мусимо пильнуватись. “Адже лише білий колір (для темношкірого населення планети – чорний) не залишає на шкірі жодного сліду. Всі інші можуть линяти. Таким чином, якщо ви помітили, що делікатна частина вашого тіла синіє, можете сміло робити з рулону синього туалетного паперу кораблики і запускати їх у каналізацію. Для прямого використання цей папір вам навряд чи придасться”.
Отже, не линяє тільки білий, а для муринів – чорний? Ну, добре, а якщо мурин вбере білі майтки?

ПіК

Один із читачів журналу запропонував свій рецепт боротьби з російською “антикультурою”: “На мій погляд, одним із ефективних методів могло б стати переведення української мови на латинську абетку. Ні – випереджаю гучне “Ганьба!” з боку деяких ура-патріотів – подібний крок не стане “полонізацією”. Це було б логічною складовою подальшої “європеїзації України”, що сприяло б досягненню принаймні двох цілей: кардинальної зміни ментальності українців (не всіх, звичайно, але хоча б молоді, для якої Європа стала б значно ближчою) та вивільнення України з російського інформаційного простору, що завжди був протиставленням європейському. Латиною пише уся Європа, за винятком Греції, але греки самі створили свою абетку, а не позичали її. А от у Туреччині Мустафа Кемаль Ататюрк навмисне замінив арабську в’язь латинським письмом: цим жахливо непопулярним у народі кроком він повернув свою країну обличчям до Європи, до майбутнього”.
Між іншим, читач не зі Львова, а з Києва.
А ось Йосьо Кобзон раптом пригадав своє українське походження і сповістив репортерам, що “Росія – це голова, а Україна і Білорусь – очі Росії”.
Ну, видите? Мало того, що, бідачка, осліпла, то ще і з головою біда.

Телєвізія

Олександр Ткаченко сказав у програмі “Інтер”: “Я знав, що головуючий у другий раз так входить у віраж даного питання, яке розглядається, що не всєгда може, як кажуть, слова співпадають з мислю. Другий раз випереджає те, що говориш, а потом мисль іде ззаду. Тому що експромт іде”.

Да-а, коли мисль іде ззаду, нема іншої ради, як перестати їсти капусту, горох і квасолю. Список може бути продовжений залежно від особистих уподобань вашого заду.

Підручники

Бідні наші дітиська! За які гріхи вони мають так мучитись? Адже вони мусять вчитися з підручників, які ніби спеціально сотворили аґенти російських спецслужб.
От візьмімо “Буквар”, що його написали Н.Скрипченко, М.Парфьонов і О.Прищепа, а видала “Освіта” в Києві. Знаєте, які там імена в українських діточок? Клава, Поліна, Тимур, Зіна, Ліза, Вова.
Автори ж “Букваря” (видавництво “Світ”, Львів, 1998) Д.Луцик, М.Проць, А.Савщак пішли “другім путьом”. Ця весела трійця взялася віршованими рядочками ознайомити  дітей із рідною літературою. Тарас Шевченко
Всі його ми батьком звемо,
Так від роду і до роду:
Кожний вірш свій і поему
Він присвячував народу.

Він любив усе прекрасне,
Все ненавидів потворне,
І його ім’я прекрасне
Світлий образ – неповторний.
Ось чому в сім’ї великій,
У цвіту садів прекрасних
Буде жити він вовіки
Як безсмертний наш сучасник.
Ця жахливо убога віршомазія так надихнула наших педафілів (назвати їх педагогами якось язик не повертається), що вони і Франка взялись оспівати:
Хто Франко? Ми всі це знаєм!
Всі Франка ми величаєм –
Він великий наш поет,
Гляньте – тут його портрет.

Ми портрет прибрали в квіти
І, хоч ми маленькі діти,
В цей Франка святковий день
Заспіваємо пісень.
Позбиткувалися невтомні руки і з Лесі Українки. Більш ніж дивно звучатимуть у дитячих вустах такі ось слова:
Я знала Лесю Українку,
Живу, тривожну, молоду, –
Вона мов квітка у барвінку,
Цвіла в поліському саду...

Ходила мавка-чарівниця,
Когось шукала між дерев,
І знав, хто їй ночами сниться,
Мешканець лісу – дядько Лев.

Не стерлась райдужна сторінка,
Не вмерла пісня лісова,
Безсмертна Леся Українка,
Була і є повік жива.
Та львівським віршомазам цього мало, вони звернули свій стурбований погляд на Маркіяна Шашкевича:
Він рідне слово пробудив,
Те слово призабуте,
З мужицьких серць його добув,
Зі струн сільської ноти.

І вже не згине слово те,
Повік йому дзвеніти,
Й пророка пам’ять збережуть
Вкраїни вірні діти.
Ювілеї
Допитливі мої читачі надіслали мені запрошення на вечір, присвячений Василеві Пилип’юку. Ну, запрошення – як запрошення, та є там цікавий віршик. Автор його – голова Львівської філії Спілки журналістів України П.Лехновський. Мені вже доводилося писати про дивну сверблячку, що охопила чиновників – братися за перо і шкробати вірші. Хвороба ця, либонь, не лікується. Моя бабця, між іншим, теж шкробала віршовані листи, але я би їх ніколи не виніс на суд публіки.
Віршик пана Лехновського – це акростих, за першими буквами кожного рядка складаємо “Маестро Пилипюк Василь”. Уявляю, як розчулився ювіляр, читаючи про себе це примітивно заримоване сюсюкання. Так розчулився, що навіть помістив на своєму запрошенні, щоби й усі інші пустили сльозу.
Я не буду цитувати це диво поезії, але раджу укладачам місцевих “Букварів” обов’язково скористатися з послуг журналістського функціонера. Бігме, у нього не гірше виходить.