НОСТАЛЬГІЯ
СТОРІНКА 14
№ 25 (469), четвер
10 лютого 2000 року

Матрас
МАЙКЛ

Життя наше подібне на матрас, і це печально. Чорна смуга невдач приходить на зміну білій – успіху. У гуртожитку для чоловіків ця істина виглядає затертою: після катастрофи глобальних розмірів ідуть невдачі місцевого масштабу. Потім знову. Чорна смуга. Білої для самотніх чоловіків не може бути. Теоретично. Основний контингент – потенційні пацієнти психіатричної лікарні, витверезника і в’язниці.

Вранці, година дванадцята, протерши очі рукавом не своєї сорочки, Саша Дизель визирнув у вікно і завмер: заводу за вікном не було. Дизель подумав, що це сон, і для побудки поправив голову склянкою розведеного спирту. З тумбочки. Світ ніби став на місце. Тумбочка. Темна пляма на стіні, де мало висіти дзеркало. Вирваний зі стіни вимикач. Усе було на місці. Навіть запах занепаду, втрати і розчарування був на місці. Та завод зник. За вікном був парк. Звичайний зелений парк. Ніяких труб, ніяких корпусів, прохідної. Просто тупі зелені дерева. Густо посаджені. Містика. Видно, алкоголь усе-таки переміг реальність, подумав Дизель – тихий, сентиментальний алкоголік із дванадцятирічним стажем, лицем поношеної кінозірки і манерами футбольного тренера на пенсії. Колишній “намбер ван” студент фізфакультету Львівського університету, у словнику якого все ще були “дякую”, “прошу”, “вибачте” – крута екзотика для людей його нинішнього оточення, все ще тримав у собі закони термодинаміки та рівняння Шредингера. Але куди подівся завод?

Його кімната в гуртожитку дуже часто була завалена книжками, тарою, недопалками, купою брудних лахів і якимись людьми, з котрими він випивав учора. Йому все давалося надто легко. Фізика, жінки, робота. Він був молодий, красивий, талановитий і везучий. Комбінація, яка зруйнувала не одне життя. Він брався за все, й усе виходило, красиво, швидко і стильно. Само собою. Ніколи, ніколи, йому не доводилося виробляти силу волі, впертість, аби щось довести, переламати ніч поразки.

Пам’ять, його фантастична пам’ять, його найкращий інструмент, пам’ять зіграла з ним злий жарт.
Останнє, що він зміг пригадати: вони всією лабораторією ВТК сіли прямо на роботі, випили і вийшли на першотравневу демонстрацію просто з заводу, з транспарантами і лозунгами. Він навіть пам’ятав свій транспарант: “Рішення ХХV з’їзду КПРС в життя!”. І як  старший технолог Вася Кетчуп запропонував зайти у браму на Ватутіна зігрітися. Надворі було двадцять градусів. З плюсом. Повз трибуну пройшли на силі волі. І начальник охорони Ростик Чорний конфіденційно взяв його на сто грамів і домовився про роль дружби. “Чувак, моя теща каже, що ти подібний на інтелігентну людину”. Потім ця дивна, химерна дівчинка, подібна на примару, з очима праведника і голосом професора економіки, мале циганча біля Галицького базару. Пророкувала йому долю.
– Ти знайдеш її.
– Кого?
– Свою долю.
– Та ну! І скоро?
– Скоро, дуже скоро.

Він віддав їй останні три рублі і з головою, повною задуми і неясних передчуттів, пішов до Люди. У цирульню. У неї завжди було бажання побалакати, покурити і випити каву з “причепом”. Кава була паскудна, та коньяк до неї вона доливала якісний. Пов’язували їх довгі заплутані стосунки, які не могли перерости у щось серйозне вже п’ять років. Чому? Можливо, цього не хотів хтось із них, і так було краще. Або вигідніше. Легше і простіше.

Чоловіча перукарня, “цирульня” була оформлена в консервативному совдепівському стилі “І так зійде”. Великі потерті крісла, запах дешевого одеколону, хлорованої води, з присмаком кави та сигаретного перегару. Люда в зеленому халаті Каліпсо і лицем, подібним на протез, на тлі машин і клацання ножниць. Дикі ілюстрації з кольорових журналів, дзеркала, в які дивилися тисячі клієнтів. Довга-предовга розмова в каптьорці, під каву, куриво і коньяк... Далі – провал. Саша Дизель відчинив двері одежної шафи і мало не знепритомнів. Його єдиного пристойного костюму кольору свіжозастреленої миші не було. Там. На місці костюму висів плащ. Просто чийсь плащ, більш-менш красивий і новий. Червоного кольору. Жіночий. Дизель відчув, що сіра смуга його життя перейшла в чорну. Надворі був теплий ранок, і через три години Дизель мав стояти в церкві. Це він запам’ятав чітко. “У тебе інтелігентний вигляд, лише, старий, не запізнюйся. Я і батьківщина тебе не забудуть”.
Перший дружба на шлюбі. Не прийти на церемонію Саша не міг. Ніяк.

Навіть якщо за вікном просто парк, а не завод, а замість його парадного костюму в шафі висить жіночий плащ. Гуртожиток – це місце, де можна позичити все. Незрозуміло тільки, чому так тихо. Такого ніколи не було. І фіранки на вікнах чисті, і стіл – це він тепер придивився – застелений скатертиною, а не газетою. Фантастика. Це вже почало набридати, й Дизель відчинив двері і вийшов у великий світ. У коридор. Довгий, брудний і вузький коридор був порожній, як заварений намертво сміттєпровід. В абсолютно безлюдній кухні Люда смажила бульбу в якійсь величезній пательні. Здалеку вона видалася йому тазиком. Кухня була відносно чиста. Це кидалося в очі. Люда була у бігудях, пальті й великих махрових тапочках. Вона називала їх папучі.
– Де я?
– У Бастилії.
“Що за фігня, і що це все має означати?” – ворухнулось у голові колишнього студента фізика.
– Не поняв.
– У гуртожитку. У моєму гуртожитку від швейної фабрики...
– Де всі пасажири? Люди, котрі тут живуть, куди поділися всі люди, котрі тут живуть?!
– Не кричи, заради Бога, комендантку розбудиш. А люди всі на роботі. Фабрика сьогодні працює. Сокіл ти мій ясний. Пити треба в колективі.
– Сам знаю.
– По тобі не скажеш.
“Коза ти драна, не тобі судити”, – подумав Дизель.
– Мій одяг?
– У сушці. Я його випрала.

Саша Дизель з’явився на весіллі у кремплінових штанах білого кольору, які туго обтягували його худі ноги, й у чорній велюровій маринарці. Вона була завелика. Крават відсутній. Замість нього на шиї у Дизеля була жіноча хустка. Знайти галстук у жіночому гуртожитку Люда не змогла. Або не схотіла. Врешті-решт він із нею посварився “наніц”.

Богемний вигляд Дизеля справив незабутнє враження на першу дружку, молодого й усю його рідню. Наречена, її мама та музиканти були шоковані. Всі інші гості, мама молодого і староста зберігали залізобетонний спокій. Вони його просто не помічали. Своїх проблем вистачало.

За півгодини, після чотирьох “гірко”, настав стан ейфорії, величі в певному колі, в певному масштабі. Ніхто не звертав уваги ні на кого. Молодий сидів, як прибитий цвяхами до стіни китайський партизан. Молода прямо і тупо дивилась уперед. Якісь диваки з інструментами в руках намагалися сотворити мелодію.

Всі пили, їли і говорили одночасно, і Саша Дизель подумав, що не все так зле, і життя взагалі-то триває, і чорна смуга в його житті, напевно, незабаром закінчиться, і на зміну їй прийде якийсь успіх.
Повинен прийти. Такий закон.
І тільки тоді він помітив її і підійшов до неї, і вона усміхнулася до нього. Може, її вразив його незвичайний вигляд. Одяг. Може, вона згадала все. Можливо. Та яке це має значення тепер? Вона була красива, як ніколи, вона була красива, як тоді.
Іра Синєвір була його першим і останнім великим і небезпечним для психіки коханням. Дванадцять років тому вона зникла. Зникла з його життя, виїхала з міста, країни. Таке враження, що вона взагалі розчинилась у густому і мокрому повітрі Львова. Говорили, що Іра Синєвір вийшла заміж за якогось араба з медінституту. Можливо. Вони посварилися тоді й не розмовляли більше, ніж півроку. Тоді він і випив уперше по-справжньому. Серйозно.
“Привіт”, – сказала вона й усміхнулася.
“Привіт”, – сказав він і чомусь згадав слова малої циганки.
– Ти знайдеш її.
– Кого?
– Свою долю.
– Та ну! І скоро?
Скоро, дуже скоро...


Остання зупинка для старих людей
МАЙКЛ

Там на кожному куті, на кожному виступі стіни, одвірку, висять такі білі пластмасові ручки на довгих шнурах. Такі колись були у старих трамваях. Теоретично ви можете втриматися, коли падаєте. Санітарка прибіжить за секунду. Вона зробить укол. У гіршому разі вона приведе бригаду лікарів. Якщо вони не впораються, прибуде команда столярів і зніме мірку з тіла. За пару днів приїде великий чорний лімузин, і музика буде грати чорне танго. Похорон. Буде священик. Конфесія може бути неймовірною. Від екзотичних мормонів до банальних протестантів. Багато розкішних, яскравих квітів. Тоді на вулицю перед будинком повиходять усі пасажири і проведуть в останню путь свого колегу. У кращий зі світів. Таке життя. Їхня черга ще не настала. Та. Хіба це довго? Будинок для перестарілих – не санаторій. Тут не лікують. Немає ліків од старості. Вони платять свої гроші, щоби їх тримали у більш-менш доброму стані і якнайдовше. Небіжчики не мають рахунків у банку та претензій до своїх дітей і близьких, котрі випровадили їх сюди.

У кожного пацієнта є окрема квартира. Дві кімнати. В одній приймають гостей, там є телевізор, відеомагнітофон,  стереоситема, стіл. М’які меблі. Невелика бібліотека. Переважно – комікси та головоломки. У спальні – мініаптечка та ще один телефон. На вихідні можа з’їздити на екскурсію в помістя королеви. Це недалеко.

Її звали Маргарет, і було їй лише 68 років, і у неї не було навіть склерозу, та її донька хотіла, щоби вона жила тут. Тут, а не в її домі. Доньку звали Гарієт, і вона мала двох уже дорослих дітей, і була заможна, й у житті хотіла тільки одного – спокою. Як її мати. У неї також свої “Панасонік” і стереокомбайн “Соні”, й така велика колекція крикливих коміксів. Вона не бідна, немає потреби мешкати разом у її величезному двоповерховому будинку. Вона заможна і може дозволити бачити свою мати раз на два тижні. Винести до перукарні, відвідати якесь кафе, бар, “ТІ-хауз”: чай із молоком, тістечка і розмови ні про що. Потім – у свій розкішний “Ягуар”, півгодини по автостраді – й удома. Два розкішні коти чекають на неї. Вона нагодує їх. Вона буде ласкава з ними, вона подивиться з ними свою улюблену передачу “Лототрон”. Чоловік із колегами грає в гольф. Яке щастя, що він сирота. Менше мороки. Діти вже виросли, і це їхні проблеми – “куди себе подіти в цьому житті?”. Вона виконала свою місію і дала їм життя. Все.

Це не погано і не добре. Це – Великобританія. І тут так прийнято. Покоління живуть окремо й ніколи не перемішуються. Хіба що ви дуже бідні й не можете собі цього дозволити. Але це радше виняток із правила, а не навпаки. Чому? Напевно, клімат такий. Сирий і вологий. Ну, і високий рівень життя. Напевно, він винний.